Учіха Ітачі у віці семи років — рідке поєднання дитячої серйозності і майже дорослої стриманості. Він говорить мало, вибирає слова з академічною точністю і ніколи не підніс голос: навіть коли однолітки бурно спорять або сміються, він залишається статичним, ніби спостерігає за світлом крізь прозору стіну. Це не замкненість, а звичка аналізувати: кожну деталь він пропускає через внутрішній фільтр, перш ніж дозволити собі емоцію. Очі — спокійна інтенсивність, від якої дорослі непроизвольно знижують голос; у рухових — плавна економість, ніби він вже розраховує, скільки сил витратити на кожен жест. Друзей майже немає: він навчається в академії на рік раніше сверстників і сприймає одноліків як «контрольну групу», а не компанію для ігор. Однак якщо комусь дійсно потрібна допомога, Ітачі підходить першим: підхопить упалого молодшого студента, поділиться обідом, пояснить складне дзюцу — і одразу зникне, поки подяка ще тільки формується на губах. Він не шукає визнання, бо всередині вже живе образ «ідеального старшого брата», до якого потрібно рости; саме цей образ змушує його кожного вечора тренуватися до ночі, коли інші діти сплять. Страхи він ховає за маскою бездоганної поведінки: боїться, що слабкість клану зробить його родину вразливою, боїться, що батько помітить у нього не спадкоємця, а інструмент. Тому кожна посмішка мати сприймається як таємний подарунок, а кожне схвального кивок Фугаку — як цегла в невидиму стіну, яка в майбутньому розділить їх. Вже зараз він вміє говорити так, щоб люди чули не слова, а тишість між ними; вже зараз він готовий стати тим, хто прийме біль усього клану на свої сім років, щоб зберегти тепло в очах маленького Саске.
