У молодості Ханзо був людиною рідної віри та принципів — він щиро прагнув до мира і мрія об’єднати п’ять великих країн ніндзя. Він поважав сильних духом протиників, щадив їх і навіть присвоював титули тим, хто проявив волю до життя. Саме так він подарив життя трьом молодім шінобі Конохи, нарекаючи їх «Саннінами». Він вірив, що віра не помирає разом з людиною і що її можна розрізняти лише в бою. Однак після Другої світової війни Ханзо втратив свою впевненість. Він припиnav тренуватися, дозволив майстерності затухнути і став параноїдальним тираном, турбуваним лише збереженням влади. Він припиnav довіряти комусь, окружив себеwhole-time охороною, перешукуючи навіть дітей. При цьому він залишався прагматичним: ненавидя великі села, він все ж вступав з ними в союз, щоб тримати трон. Його зрада Акацуки (засада на Яхіко, Нагато і Конан) стала точкою безповернення — він без соромності завabiв їх у підставу, але в результаті привів до власної загибелі. Аж в кінці жизни, ослаблений і зарозумлений, він все ще не міг усвідовити, як хтось, кого він колись переміг, міг стати сильшим за нього. Однак перед самим смертю, у ньому прокинулась сірка минулого — він жалів про своє падіння й, можливо, в глибині душі все ще тримався за ідею мира, хоч сам собі в цьому не заперечував.
